подання про обмеження виїзду боржника за межі України

Боржник, достеменно знаючи про відкрите виконавче провадження, не вчиняє жодних дій, спрямованих на оплату боргу, не надав декларацію про доходита майно, а пояснення з приводу стягнення частки заробітної плати носить неправдивий характер щодо фактичного місця роботи.

При цьому, згідно відповіді Державної прикордонної служби України № 120088510 від 26.10.2021 року, за період виконавчого провадження, а саме: з 04.04.2019 по 26.10.2021 Криворученко Володимир, 27.08.1970 р.н. неодноразово перетинав державний кордон України, зокрема, 5 (п'ять) разів виїхав за межі України, 4 (чотири) рази в'їхав на території України.

Таким чином, неподання боржникомдекларації про доходиі майно, та, відповідно, не вчинення боржником дій з добровільного погашення присудженої до стягнення суми, надання неправдивих відомостей щодо місця роботи і, в той же час неодноразові виїзди боржника за межи України є свідченням факту умисного ухилення Криворученко Володимира Михайловича від виконання судового рішення.

05.10.2021 року до приватного виконавця надійшла заява представника стягувача, в якій заявник просить приватного виконавця ініціювати встановлення тимчасового обмеження боржника у праві виїзду за межі України, посилаючись на те, що з матеріалів виконавчого провадження № 58782080 вбачається, що боржник Криворученко В.М. за період з квітня 2019 року по липень 2021 року 9 разів перетнув державний кордон України (5 разів виїхав і 4 рази в'їхав). При цьому, за ці два роки, маючи грошові кошти на подорожі, боржник не вчинив жодної дії спрямованої на погашення заборгованості за виконавчим документом, який перебуває на примусовому виконанні в межах виконавчого провадження .

У зв'язку із наведеними обставинами, звертаюсь до Суду із проханням встановити тимчасове обмеження у праві виїзду боржника Криворученко Володимира Михайловича за межі України до виконання зобов'язань за виконавчим листом № 203/4310/16-ц з наступних правових підстав.

Згідно ст. 129-1 Конституції України, ст. 326 Господарського процесуального кодексу України та ч. 2 ст. 13 Закону України «Про судоустрій та статус суддів» судові рішення, що набрали законної сили, є обов`язковими до виконання всіма органами державної влади, органами місцевого самоврядування, їх посадовими та службовими особами, фізичними і юридичними особами та їх об`єднаннями на всій території України.
Згідно з мотивувальною частиною рішення №16-рп/2009 від 30.06.2009р. Конституційного Суду України виконання всіма суб`єктами правовідносин приписів, викладених у рішеннях суду, які набрали законної сили, утверджує авторитет держави як правової держави.
У рішенні Європейського суду з прав людини від 20.07.2004р. по справі «Шмалько проти України» зазначено, що для цілей ст.6 виконання рішення, ухваленого будь-яким судом, має розцінюватися як невід`ємна частина «судового розгляду».

У рішенні від 17.05.2005р. по справі «Чіжов проти України» Європейський суд з прав людини зазначив, що позитивним обов`язком держави є організація системи виконання рішень таким чином, щоб переконатися, що неналежне зволікання відсутнє та що система ефективна і законодавчо, і практично, а нездатність державних органів ужити необхідних заходів для виконання рішення позбавляє гарантії, передбаченої параграфом 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод. На державі лежить позитивне зобов`язання організувати систему виконання рішень таким чином, щоб гарантувати виконання без жодних невиправданих затримок, і так, щоб ця система була ефективною як в теорії, так і на практиці, а затримка у виконанні рішення не повинна бути такою, що порушує саму сутність права, яке захищається відповідно до пар. 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод.
Згідно зі статтею 1 Першого протоколу до Конвенції кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.

Відповідно до рішення Європейського суду у справі «Агрокомплекс проти України» (заява № 23465/03) від 06.10.2011 існування заборгованості, яка підтверджена остаточним і обов`язковим для виконання судовим рішенням, дає особі, на користь якої таке рішення винесено, підґрунтя для "законного сподівання" на виплату такої заборгованості і становить "майно" цієї особи у значенні статті 1 Першого протоколу (серед інших рішень, рішення у справі «Бурдов проти Росії», заява № 59498/00, та інші справи, зазначені в цій).

Відсутність у заявника можливості домогтися виконання судового рішення, винесеного на його користь, становить втручання у право на мирне володіння майном, як це передбачено першим реченням першого пункту статті 1 Першого протоколу (справа «Юрій Миколайович Іванов проти України», заява № 40450/04, рішення від 15.10.2009).

Таким чином, практика Європейського суду з прав людини однозначно свідчить про те, що невід`ємною умовою забезпечення права на суд є виконання остаточного судового рішення.

Вважаю, що мною належними засобами доказування доведено факт навмисного ухилення боржника від виконання остаточного рішення суду, з огляду на приписи чинного законодавства щодо обов`язковості виконання остаточних судових рішень, вважаю правомірним та обґрунтованим застосування до боржника такої міри примусового впливу, як обмеження у праві виїзду за межі України, що узгоджується з положеннями ст. 441 ЦПК України, п. 19 ч. 3 ст. 18 Закону України «Про виконавче провадження» та п. 5 ч. 1 ст. 6 Закону України «Про порядок виїзду з України і в`їзду в Україну громадян України».

Відповідно до ч. 4 ст. 441 ЦПК України ухвала про тимчасове обмеження фізичної особи у праві виїзду за межі України може бути постановлена за поданням державного або приватного виконавця, яким відкрито відповідне виконавче провадження. Суд негайно розглядає таке подання без повідомлення сторін та інших заінтересованих осіб за участю державного (приватного) виконавця.